|
Міжнародна валютно-фінансова система – закріплена в міжнародних угодах форма організації взаємо-фінансових відносин, що функціонують самостійно або обслуговуючих міжнародний рух товарів і проведення.
Валютна система полягає:
1. Валютні відносини із приводу умов обігу й взаємної конвертованості національних валют, механізмів регулювання валютних курсів.
2. Фінансові відносини, які охоплюють міжнародні фінансові ринки й механізми торгівлі, такими фінансовими інструментами, як валюта, цінні папери, кредити.
3. Економічні відносини, що складаються в процесі міжнародних розрахунків країни, що виражаються в платіжних балансах. Міжнародні розрахунки обслуговують рух товаро й послуг, факторів проведення, валюти, цінних паперів, кредитів.
Валюта – у широкому змісті слова, будь-який товар, здатний виконувати грошову функцію кошту обміну на міжнародній арені, у вузькому – наявна частина грошової маси, що циркулює з рук у руки у формі грошових банкнот і монет.
Валюта ділиться на:
А) Національну валюту – закріплений платіжний кошт на території випускаючих її країн;
Б) Іноземну валюту – платіжний кошт інших країн, законно або незаконно використовуване на території даної країни.
Світова валютна система складається із взаємодіючих національних валютних систем і міжнародних валютних інститутів.
Етапи розвитку світової валютної системи:
1. Золотий стандарти ( 1880-1914 рр., 1925-1931 рр.);
2. Золотодевизная система ( 1944-1971 рр.);
3. Керовані плаваючі валютні курси (з 1971г).
Золотий стандарт – міжнародна валютна система, заснована на офіційнім закріпленні країнами золотого втримування е одиниці національної валюти із зобов'язанням ЦБ купувати й продавати нац. валюту в обмін на золото. Т.е. система золотого стандарту припускала фіксований валютний курс.
Золотодевизный стандарт
– міжнародна валютна система, заснована на офіційно встановлених, фіксованих паритетах валют до долара США, який, у свою чергу, був конвертованим у золото за фіксованим курсом.
Був створений Міжнародний валютний фонд (МВФ), який повинен був забезпечити дієздатність нової валютної системи.
Бреттон- вудская валютна система ( 1944 р.) пребуд. систему міждержавного золотодевизного стандарту, для країн золотодолларового стандарту, для країн з вільно конвертованої валютної. Особливість у тому, що він був установлений лише для ЦБ і уряду. Установ, при цьому тільки ($ США) валюта зберегла зв'язок із золотом. У зв'язку зі скороченням золотих запасів проведення США з 1971 р. припинило продаж золотих злитків на $, золотодолларовый стандарт припинив своє існування.
Ямайська міжнародна валютна система ( 1976-1978 рр.) юридично закріпила демонитизацию золота. Була скасована його офіційна ціна й золоте втримування грошових одиниць, золото виключене з розрахунків м/у МВФ і його членами. Із внутрішнього й міжнародного обороту золото витиснуте нерозмінними банкнотами. В 1979 р. золото було підключено до функціонування Європейської валютної системи як часткового забезпечення емісії ЕКЮ.
1.1 Від золотомонетного до золотовдевізному стандарту
Світова валютна система є історично сложившейся формою організації міжнародних грошових відносин, закріпленої міждержавними домовленостями. Тобто, грошові одиниці різних країн, кожна з яких має свій національний “мундир”, опосередковують процес міжнародного руху товарів, послуг, капіталу й робочої чинності.
Перша світова валютна система стихійно сформувалася в 1816 році у Великобританії. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 році, яке визнало золото єдиною формою світових грошей. Дана організація системи грошового обігу й міжнародних розрахунків припускала закріплення за золотом грошових функцій і офіційне встановлення фіксованого золотого паритету національної грошової одиниці. Установлений золотий паритет був і офіційною ціною золота. Золоті монети були в обігу й мали чинність законного платіжного кошту. Центральні банки були зобов'язано обмінювати паперові гроші на золото по номіналу. Був дозволений вільний ввіз і вивіз золота в будь-якому виді. Валютні курси країн фіксувалися на базі золотих паритетів національних грошових одиниць і коливалися лише у вузьких межах “золотих крапок”, які визначалися видатками (в основному на транспортування й страхування), пов'язаними з переміщенням золота між країнами.
В умовах золотого стандарту регулювання платіжного балансу здійснювалося в основному стихійно шляхом переливів золота з одних країн в інші через приватні канали. Держава практично не брала участь у процесі регулювання міжнародних розрахунків, а офіційні золоті резерви були головним регулятором незбалансованості платіжного балансу.
Після валютного хаосу, що виник у результаті першої світової війни, був установлений золотоедевізний стандарт, заснований на золоті й провідних валютах, конвертованих у золото. Платіжні кошти в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, сталі називатися девізами. Друга світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутим на Генуэзской міжнародної економічної конференції в 1922 році. Її основою з'явилися золото й девізи – іноземні валюти. Після першої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився із Західної Європи в США. Це було обумовлено наступним. Значно зріс валютно-економічний потенціал США, збільшився експорт капіталу. В
1924 року відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів: 46% золотих запасів капіталістичних країн зосередилися в США. США розгорнули боротьбу за гегемонію долара, однак статус резервної валюти він одержав лише після другої світової війни.
Досягнута валютна стабілізація була висаджена світовою кризою 300х років.
Система золотого стандарту відповідала умовам ринку вільної конкуренції. Функціонування механізму міжнародних грошових розрахунків, що базувався на золотому стандарті, мало велике значення для розширення міжнародних економічних зв'язків, утвору єдиного світового господарства. Разом з тим грошово-валютна система золотого стандарту стала протидіяти концентрації й централізації капіталу, створювати перешкоди практиці ціноутворення, перешкоджати покриттю різко зрослих внутрішніх і зовнішніх державних видатків шляхом емісії паперових коштів, нарешті, утрудняти міжнародну торгівлю й вивіз капіталу за кордон. Маніпулювання валютним курсом шляхом девальвації або ревальвації валюти, зміна облікової процентної ставки, проведення інфляційної або дефляционной політики для регулювання руху товарів, послуг і капіталу, використання міжнародних позик і кредитів – усе це дозволяло підтримувати платіжні баланси певною мірою тимчасово врівноваженими й відсувати погашення негативного сальдо ( за рахунок резервів золота) на невизначений час. У слідстві цього ставало ясно, що регулярне поновлення економічних відносин між партнерами різних країн уможливлює й необхідним нагромадження ними іноземної валюти як у наявній так і в безготівковій формах у якості своєрідного резерву для швидкого погашення своїх зобов'язань перед партнерами країни з даною національною валютою. Звідси виникнення структурної кризи, а потім, у період світової економічної кризи 1929-1933 рр., і руйнування механізму золотого стандарту.
1.2 Бретонн-вудская валютна система.
Розробка проекту нової світової валютної системи почалася ще у квітні 1942 року, тому що країни побоювалися потрясінь, подібних валютної кризи першої світової війни в 300х роках. На міжнародній конференції, що відбувся в 1944 році в БреттоноВудсе (США), були погоджені основні принципи нового міжнародного валютно-фінансового устрою, що став відомим як Бреттон-Вудская система. Ці принципи були кодифіковані в прийняті на Бреттонвудской конференції “Статтях Угоди” (статуті) Міжнародного валютного фонду (МВФ). Основні характерні риси Бреттон-Вудской валютної системи полягали в тому: золото зберегло свою монополію на здійснення остаточних грошових розрахунків між країнами, тобто на виконання функції загального платіжного кошту; однак масштаби використання золота для фактичного обслуговування міжнародного обігу і його регулююча роль у цій сфері суттєво поменшалася. Поряд із золотом у якості міжнародних кредитних коштів платежу, знарядь розрахунку по платіжних балансах і резервних валют у світовому обороті широко використовувалися дві національні паперові грошові одиниці – американський долар і англійський фунт стерлінгів (у значно меншому обсязі). Резервні валюти могли обмінюватися на золото. Так, Казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам за офіційною ціною, установленої в 1934 році, що становила 35 доларів за одну тройскую унцію, рівну 31,1035 г. Обидві валюти могли обмінюватися на частці, у першу чергу, Лондонському ринку золота центральними банками, урядовими закладами.
Курсове співвідношення валют і їх конвертованість стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах. Ринкові курси валют не повинні були откланяться нагору або вниз від фіксованих офіційних доларових паритетів цих валют більш ніж на 1%, тобто всі капіталістичні валюти жорстко “привязывались” до долара. Девальвація понад 10% допускалася лише з дозволу фонду.
Національні валюти використовувалися для поточних операцій, а в багатьох випадках і для капітальних. Національні валюти вільно обмінювалися на приватних валютних ринках на долари й одна на іншу по курсах. На базі вільної оборотності валют в області поточних операцій проводилися багатобічні розрахунки між країнами.
Державні органі здійснювали певний контроль над функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним оборотом. Плюс до цього державні органі регулювали ринок золота, підтримуючи шляхом продажів металу зі своїх запасів або його покупки валютну ціну золота на ринку, не допускаючи її істотного відхилення від рівня офіційної ціни.
У той же час уперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації такі як, Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Міждержавне регулювання валютних зв'язків, узгодження валютної політики здійснювалося через МВФ. Так само МВФ надавав кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют, забезпечував валютне співробітництво країн. МВФ забезпечував дотримання країнамиаучасницями єдиного кодексу принципів “міжнародного валютного співробітництва”, збереження ними офіційних валютних паритетів, курсів і вільної оборотності валют. Зміна паритету або встановлення валютних обмежень вимагали в кожному окремому випадку згоди керівництва МВФ.
І так, під тиском США в рамках Бреттон-Вудской системи ствердився доларовий стандарт – світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар – єдина валюта, конвертована в золото, стала базою валютних паритетів, що переважає коштом міжнародних розрахунків, валютою інтервенції й резервних активів. Таке положення долара обумовила економічна перевага США й послабило їхніх конкурентів. Опорою панування долара служила гостра нестача доларів, викликувана дефіцитом платіжного балансу, особливо по розрахунках зі США, і недоліком золотовалютних резервів.
Економічний, енергетичний, сировинний кризи 600х років дестабілізували Бреттон-Вудскую систему, зміну співвідношень чинностей на світовім тлі підірвало її структурні принципи. З кінця 600х років поступово ослабнула економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свій валютно-економічний потенціал, сталі тіснити американського партнера. Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, а не золото, це привело до величезного збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості у вигляді доларових нагромаджень іноземних банків.
Криза Бреттон-Вудской системи досягся кульмінації навесні й улітку 1971 року, коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара збіглася із тривалою депресією в США послу економічної кризи 1969-1970 рр. Криза американської валютної системи виразилася в масовому продажі її за золото й за сталі валюти, а так само в падінні курсу долара. Самої стабільної виявилася валютна зона французького франка, яка існує й по теперішній час, поєднуючи ряд країн Центральної Африки.
Пошуки виходу із кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою “групи десяти” 18 грудня 1971 року. Була досягнута домовленість по наступних пунктах:
1. Девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни долара на 8,57% до 38 доларів за унцію.
2. Ревальвація ряду валют.
3. Розширення меж коливання валютних курсів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів.
4. Скасування 10%-й митного мита США.
Вашингтонська угода тимчасово згладила протиріччя, але не знищило їх. У лютомулберезні 1973 року валютна криза знову обрушилася на долар, і ціна за унцію впала до 42,22%.
Можна зробити висновок, що розвалом другої світової валютної системи послужив недолік резервних коштів (доларів, фунтів стерлінгів, золота), який вів до гальмування світової торгівлі, у той же час надлишок привів до дестабілізації системи фіксованих валютних курсів.
1.3 Ямайська валютна система
Криза Бреттон-Вудской валютної системи породив достаток проектів валютної реформи. Угода країн – членів МВФ у Кінгстоні (січень 1976 р.) було названо – Ямайська угода. Ця угода, відоме під образною назвою “коктейль із ямайського рому”, визначило контури нової міжнародної валютної системи.
Основою цієї системи є плаваючі обмінні курси й многовалютный стандарт. Перехід до гнучких обмінних курсів припускав досягнення трьох основних цілей:
1. вирівнювання темпів інфляції в різних країнах;
2. зрівноважування платіжних балансів;
3. розширення можливостей для проведення незалежної внутрішньої грошової політики окремими центральними банками.
Новизна й особливість Ямайської валютної системи полягали в наступному: уведений стандарт СДР або спеціальні права запозичення (“special drawi№g rights”), тобто “це міжнародний резервний актив, емісія якого здійснюється МВФ і розподіляється між країнамиичленами пропорційно їх квотам у МВФ. СДР не мають матеріально-речовинної форми існування й фігурують лише у вигляді бухгалтерського запису на рахунках центральних банків, а також на спеціальному рахунку МВФ”. СДР був уведений замість золотовдевізного стандарту. Скасована офіційна валютна ціна золота, а також заявлене про неприпустимість установлення державного або міждержавного контролю над світовими ринками золота з метою штучного заморожування його ціни. Одночасно були прийняті й рішення, що стосуються використання золота, яке перебувало в розпорядженні МВФ. Одну шосту частину золотого запасу (а це становило 25 млн. тройский унцій, або 777,6 т.) МВФ повернув старим членам в обмін на їхні національні валюти по існуючій до Ямайської угоди офіційній ціні (35 ед. СДР за одну унцію) пропорційно їх квотам у капіталі Фонду. Таке ж кількість золото було продано протягом чотирьох років, починаючи із червня 1976 року по травень 1980, на вільному ринку шляхом відкритих аукціонів, що регулярно проводилися.
Таким чином, центральні банки одержали можливість вільно купувати золото на приватному ринку по складних там цінах і робити угоди в золоті між собою на базі його ринкової вартості. Так само було скасовано існуюче до того часу зобов'язання країнаучасниць МВФ робити внесок у капітал Фонду в золоті. Було ліквідоване право МВФ вимагати від країнаучасниць золото в рахунок їх внесків у капітал Фонду або при здійсненні яких-небудь операцій із цими країнами.
Одним з основних принципів Ямайської валютної системи була юридично завершена демонетаризация золота. Була скасована офіційна ціна на золото, були скасовані золоті паритети, припинений розмін доларів на золото.
Ямайська угода остаточна скасувало золоті паритети національних валют, так само як і одиниці СДР. Тому воно розглядалося на Заході як офіційна демонетизація золота, позбавлення його всяких грошових функцій у сфері міжнародного обороту. Був покладений початок фактичного витисненню жовтого металу із системи міжнародних валютних відносин.
Інтернаціоналізація системи міжнародних ліквідних активів, формування колективної валютної одиниці покликано впливати на світову економіку, зм'якшувати наслідку порушень рівноваги платіжних балансів, служити свого роду заслоном на шляху перенесення збурювань, викликуваних такого роду порушеннями, на внутрішню економіку країни.
Відповідно до цього положення статуту МВФ, що ставляться до механізму СДР, були внесені певні зміни.
· Прив'язка вартості СДР до золота припиняє своє існування.
· КраїнамаУчасницям надається можливість вступати по взаємній згоді в угоди один з одним з використанням СДР без попереднього прийняття Фондом якого-небудь загального або спеціального рішення по даному питанню.
· МВФ може дозволяти країнамаучасницям провадити між собою операції по використанню СДР. У травні 1979 року директорат МВФ прийняв резолюцію, що надала країнамаучасницям право здійснювати різні операції, такі як, погашення будь-якого договірного зобов'язання без перекладу валюти, у якій зроблена угода, надання кредитом у СДР, використання їх як застави при одержанні позик і т.п.
· Право володіти коштами в СДР може бути надане міжнародним валютно-фінансовим організаціям, спеціалізованими установами ООН і т.д.
· СДР заміняють золото й національні валюти при здійсненні платежів країнамиичленами Фонду й Фондом країнаммчленам, і їх можливе використання в операціях угодах, вироблених у рамках загального департаменту МВФ, повинне бути розширене.
Але, підсумки функціонування СДР свідчать про те, що вони виявилися далекі від світових грошей. Більше того, виникли проблеми емісії й розподілу, забезпечення, методу визначення курсу й сфери використання СДР. Всупереч задуму СДР не стали еталоном вартості, головним міжнародним резервним і платіжним коштом.
Уведення плаваючих замість фіксованих валютних курсів у більшості країн у березні 1973 року не забезпечило їхньої стабільності, незважаючи на величезні витрати на валютну інтервенцію. Цей режим виявився нездатним забезпечити вирівнювання платіжних балансів, покінчити з раптовими переміщеннями “гарячих грошей”, з валютною спекуляцією.
Ямайська валютна реформа не забезпечила валютної стабілізації. Кредитні можливості МВФ, незважаючи на збільшення кредитів, залишилися скромними в порівнянні з величезними международноофінансовими потоками й дефіцитом платіжних балансів.
1.4 Європейська валютна система
У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄЕС створили власну міжнародну валютну систему з метою стимулювання процесу економічної інтеграції. 13 березня 1979 року була створена Європейська валютна система (ЕВС).
ЕВС базується на ЕКЮ – європейської валютної одиниці. Умовна ст-ть ЕКЮ визначається по методу валютного кошика, що включає валюти всіх 12 країн ЄС. Європейська комісія щодня розраховує ст-ть ЕКЮ в різних валютах країнччленів ЕС на основі обмінних курсів. Перегляд складу валютного кошика проводиться один раз в 5 років, а також на вимогу країни, курс до ЕКЮ валюти якої змінився більше, чим на 25%. Це наступні валюти: німецька марка, французький франк, англійський фунт, італійська ліра, голландський гульден, бельгійський франк, іспанська песета, датська крона, ірландський фунт, португальський ескудо, грецька драхма й люксембурзький франк.
Основними цілями ЕВС є: створення зони стабільних валютних курсів у Європі, відсутність якої утрудняло співробітництво країнччленів Європейського співтовариства в області виконання загальних програм і у взаємних торговельних відносинах; зближення економічних і фінансових політик країнаучасниць. Виконання цих завдань сприяло б побудові європейської валютної організації, здатної відображати спекулятивні атаки ринку, а також стримувати коливання міжнародної валютної системи.
Основні принципи побудови ЕВС:
1. країниаучасниці ЕВС зафіксували курси своїх валют стосовно центрального курсу ЕКЮ;
2. на основі центрального курсу до ЕКЮ розраховані всі основні паритети між курсами валют країнаучасниць;
3. країниаучасниці ЕВС зобов'язано підтримувати фіксований курс валют за допомогою інтервенцій. На початку створення системи курс валют не міг відхилятися більш ніж на +/- 2,25% від паритетного, у цей час допускається коливання в межах +/- 15% від паритету.
У рамках ЕВС європейська валютна одиниця виконує ряд функцій:
1. рахункової одиниці, тому що за допомогою ЕКЮ визначаються взаємні паритети валют Співтовариства. Крім того, вона уможливлює визначення величини бюджету ЄС, сільськогосподарських цін, видатків і т.п.;
2. платіжного інструмента, тому що ЕКЮ дозволяє центральним банкам визначати й оплачувати взаємні борги, виражені в ЕКЮ;
3. інструмента резервування, тому що кожний центральний банк вносить 20% своїх авуарів золотом і доларами в Європейський фонд валютної кооперації, який, у свою чергу, постачає банк сумою в ЕКЮ, відповідної до внесених авуарів.
Завдяки введенню фіксованих курсів валют на території Західної Європи з'явився так званий феномен валютної змії. Валютна змія, або змія в тунелі, - крива, що описує спільні коливання курсів валют країн Європейського співтовариства щодо курсів інших валют, які не входять у дане валютне угруповання.
Роль МВФ стосовно ЕВС виконує Європейських фонд валютного співробітництва. Доларові нагромадження утворюють кредитний фонд ЕВС. Його обсяг для короткострокового кредитування становить 14 млрд. ЕКЮ, а для середньострокового кредитування – 11 млрд. ЕКЮ.
Незважаючи на наявні у функціонуванні ЕВС протиріччя, вона виконала поставлене перед нею завдання. До 1992 р. в ЕВС спостерігалася стабільність обмінних курсів. За 5 років ( 1987-1992 рр.) центральні курси основних валют не змінилися, тоді як у це ж час долар встигнув втратити й знову набрати 30% своєї вартості стосовно французького франка й німецькій марці. До початку 900х років передбачалося перейти від зони стабільності в Європі до більш високого рівня інтеграції. Ці настрої одержали своє вираження в тексті Маастрихтского договору, який передбачав перехід до Валютно-економічного союзу до 1999 р.
“У вересні 1993 року відповідно до Маастрихтским договором “абсолютна вага” валют в ЕКЮ заморожений, однак відносна вага коливається залежно від ринкового курсу. Так, у жовтні 1993 року частка марки ФРН рівнялася 32,6%, французького франка – 19,9%, фунта стерлінгів – 11,5%, італійської ліри – 8,1%, датської крони – 2,7% і т.д.”
У якості реальних резервних активів ЕВС використовують золото. По-перше, емісія ЕКЮ частково забезпечена золотом. По-друге, із цією метою створений спільний золотий фонд за рахунок об'єднання 20% офіційних золотих резервів країн ЕВС і Європейського фонду валютного співробітництва.
Найбільш реальні досягнення ЕВС: успішний розвиток ЕКЮ, яка придбала ряд рис світової валюти, хоча ще не стала нею в повному змісті; режим погодженого коливання валютних курсів у вузьких межах, відносна стабілізація валют, хоча періодично переглядаються їхні курсові співвідношення; об'єднання 20 % офіційних золотолдоларових резервів; розвиток кредитно-фінансового механізму підтримки країнччленів; міждержавне й частково наднаціональне регулювання економіки.
У теперішні час іде зміцнення й розвиток ЕВС, а так само створення нової єдиної валюти ЄВРО. Але про це трохи пізніше.
Вивчивши чотири валютні системи, які формувалися в міру розвитку международнонфінансових і економічних відносин, можна зробити висновок, що розвиток світових валютних систем і зміна одна іншої – це ніякийкте стихійний або сумбурний процес, а цілком природній і закономірний. Нова система міняє стару, тому що вона більш досконала й за допомогою її легше здійснювати валютно-фінансові операція, товарно-грошовий обороти і т.д.
СТАНОВЛЕННЯ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
Тенденція до зростання ролі валютної сфери у відносинах учасників міжнародного обміну простежується на всіх етапах еволюції світової валютної системи, починаючи із золотого стандарту. Чим глибше залучене національне господарство в систему світових господарських зв'язків, тем сильніше прагнення національних органів регулювання відгородити економіку від несприятливих на даному етапі зовнішніх впливів. Це протиріччя визначило еволюцію валютного механізму кожної країни. Так, у період золотого стандарту стихійні переливи золота між країнами в умовах міжнародного обміну в остаточному підсумку стали негативно відображатися на розвитку їх продуктивних чинностей. Світова криза 1929-1933 рр. привів до розпаду сложившегося в період золотого стандарту валютного механізму: вільний валютний розмін змінився твердими валютними обмеженнями, сформувалися валютні зони й блоки, процес інтернаціоналізації був загальмований. Бреттон-Вудская модель з'явилася кроком у напрямку відновлення валютного механізму.
На конференції ООН у Бреттонвуде (США) у липні 1944 року були висунуті наступні принципи світовий ВР:
§ золото визнавалося основою ВР;
§ основні валюти - американський долар і англійський фунт стерлінгів;
§ установлювалися тверді паритети всіх валют стосовно долара, через нього - до золота й іншим валютам, допускалися ринкові коливання навколо фіксованих курсів +1%;
§ для регулювання ВР були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);
§ відмінялися системи валютних обмежень і відновлювалася конвертованість національних валют.
Ця система характеризувалася тим, що забезпечувала комбінацію національних інтересів з міжнародними вимогами: відносна самостійність держав у проведенні внутрішньої політики забезпечувалася системою міжнародного кредиту.
На початку 700х років рівень розвитку промислово розвинених країн зажадав модернізації всієї виробничої, технологічної бази, а також відповідного підвищення ефективності валютного забезпечення. Тому введення “плаваючих” курсів в 1971-1973 рр. - закономірний етап еволюції світової валютної системи. В основі нинішньої системи плаваючих курсів лежать глибокі структурні зміни в системі міжнародних розрахунків. Вони полягають не тільки в різко зрослих масштабах фінансових операцій, але й у тому, що рух фінансових потоків визначається відмінностями в бюджетній, податковій і кредитній політиці держав.
У СРСР до 1963 року валютний курс визначався на основі золотого паритету, тобто співвідношенням між ваговим утримуванням золота у двох порівнюваних валютах. Так, з 1 січня 1961 року золоте втримування рубля було встановлено в розмірі 0,9874 г чистого золота, а золоте втримування долара - 0,7367 г чистого золота. Тому золотий паритет рубля й долара становив 0,7461 руб. Валютний курс долара, обчислений на основі цього паритету, становив 74,61 руб. за 100 дол.
З 1973 року США заявили, що надалі вони будуть продавати золото за ціною вільного ринку. Це означало скасування існуючої офіційної ціни золота. Інші країни також перестали фіксувати втримування золота у своїх грошових одиницях, у результаті припинилося використання золотого паритету як бази валютного курсу. Такі зміни викликали необхідність і в нашій країні встановлювати курс валюти шляхом обліку руху курсів в інших державах. Надалі в СРСР курс рубля строго фіксувався державою, і до періоду розпаду СРСР був установлений у дуже завищеному розмірі. Розвиток ринкових відносин зажадав змінити механізм установлення курсу рубля. З 1992 року курс став установлюватися по співвідношенню, що складається на Московській міжнародній валютній біржі (ММВБ).
Забезпечення щодо високого курсу рубля (не нижче 80 грн за долар) було однієї з найважливіших завдань радикального реформування. Для виконання цього завдання Російський уряд сподівався одержати від МВФ 8 млрд. доларів. Однак в умовах зростаючої інфляції й падіння проведення розв'язати її було неможливе навіть за допомогою цього заходу.
Перші кроки в області валютного регулювання були успішні. До середини червня курс піднявся до 112,3 руб./діл. Однак у другій половині 1992 року курс став знижуватися:
За 12 місяців Центробанк витратив на валютні інтервенції більш 1 млрд. доларів (37% обсягу продажів), однак не добився стабілізації курсу. До квітня 1993 року курс склав 740 руб./діл.
Зрив валютного регулювання був тісно пов'язаний із загальною фінансовою політикою держави. Поки вдавалося стримувати емісію, підприємства випробовували недолік у рублях і нерідко прибігали до конвертації своїх валютних резервів. У цих умовах курс рубля ріс і без серйозних валютних уливань. Якщо починалася емісія - курс різко падав.
Політика валютного регулювання вступала в протиріччя із загальним положення національної економіки, не відповідала її інтересам. При високому курсі рубля вигідний імпорт якісних і дешевих західних товарів, що негативно позначається на конкурентоспроможності вітчизняної промисловості, а отже, викликає ріст безробіття. Напроти, низький курс є для національної економіки протекціоністським заходом. Він робить вигідним експорт сировинних товарів, що є основним джерелом валютних вступів, що дозволяють закуповувати необхідну для модернізації промисловості техніку.
Таким чином, штучне подержание високого курсу рубля привело до збільшення частки імпорту в товарному обороті. ДО 1994 року частка імпортних товарів перевищила половину всієї товарної маси [10]. Внаслідок цього, зросла сприйнятливість споживчого ринку України до зовнішніх “валютних шоків” (прикладом цього є “чорний вівторок” 11 жовтня 1994 року, коли курс рубля впав майже втроє). Після жовтневих валютних потрясінь відбулася зміна курсу: з установки на заохочення зниження валютного курсу й стимулювання експорту на стримування падіння рубля з метою запобігти імпорту інфляції. Тому в рамках цієї політики з 6 липня 1995 року був уведений валютний коридор. Його введення нейтралізувало імпорт інфляції, але одночасний ріст реального курсу рубля вело до погіршення конкурентоспроможності російської економіки, тому в другім півріччі 1995 р. був уведений похилий коридор. Для підтримки цієї політики Центробанк активно витрачав доларовий запас, а з початку другого кварталу 1996 року спостерігається тенденція до зниження золотовалютних резервів.
Таким чином, положення на валютному ринку України було суперечливим: з одного боку, ріст курсу рубля підсилював залежність країни від імпорту, з іншого боку, при зниженні курсу й стимулюванні експорту було потрібно значне збільшення грошової маси, що спричиняє гіперінфляцію. Обрана політика стримування різкого падіння курсу рубля зажадала залучення колосальних коштів, і, як показала криза в серпнісвересні 1998 року, в остаточному підсумку виявилася неефективною. Штучне стримування інфляції, як імпортованої, так і внутрішньої, привело до стагфляції економіки, зупинці проведення, неконкурентоспроможності вітчизняної промисловості навіть на внутрішньому ринку. Високий курс рубля можна було підтримувати тільки різким обмеженням грошової маси, що спричинило криза неплатежів в 1996-97 роках, крах грошової системи України, збільшенні кількості грошових сурогатів.
Говорячи про вплив валютної політики Заходу на економіку країн, що розвивати, слід зазначити, що в офіційних інвалютних резервах цих країн 95% доводиться лише на шість валют - долар США, марку ФРН, японську ієну, фунт стерлінгів, швейцарський і французький франки. Близько 90% країн, що розвивати підтримують фіксовані курси своїх національних грошових одиниць стосовно долара США, французькому франку або СДР або індивідуальним кошикам з валют своїх найбільших торговельних партнерів. Від рівня процентних ставок на національних і міжнародних ринках капіталів провідних країн Заходу залежать платежі по зовнішній заборгованості країн, що розвивати. Тому останні зацікавлені в успіхах валютної політики основних промислово-розвинених країн у тому ступені, у якому вона веде до стабілізації їх національних валютних показників. У результаті виникає такий феномен, як валютне заміщення, коли основні конвертовані валюти усе більше витісняють національні грошові одиниці у внутрішній економіці країн, що розвивати в якості кошту обігу, масштабу цін і кошту утвору скарбів.
Валютне заміщення має місце й у нашій країні, правда в нелегальній формі. З 1 січня 1994 року Центробанк заборонив розрахунки наявною іноземною валютою, але дотепер присутні такі форми заміщення, як вираження цін в умовних одиницях ( як правило, у доларах) і використання іноземної валюти як кошту нагромадження.
Головним негативним наслідком валютного заміщення є зниження ефективності національної, бюджетної, грошової й курсової політики країн, що розвивати. Однак, не володіючи практично ніякими важелями керування валютним фактором на міжнародному рівні, країни, що розвивається традиційно надавали великого значення таким національним коштам валютного регулювання, як різні форми валютних, торговельних і податкових обмежень, а також множинність валютних курсів. Згодом розвиток ринку сировини, що зростає значення їх зовнішньоекономічних зв'язків приводить до певної лібералізації валютних відносин, знятті валютних обмежень, просуванні до конвертованості національних валют.
У міру інтернаціоналізації господарських зв'язків країн зростають міжнародні потоки товарів, послуг, капіталів і кредитів. У світовім господарстві здійснюється цілодобовий «перелив» грошового капіталу, що формується в процесі національного суспільного відтворення. У міжнародному обороті звичайно використовуються іноземні валюти. Це обумовлене тим, що у світовім господарстві поки ще відсутні загальновизнані світові кредитні гроші, обов'язкові для всіх країн. Інтеграція країн, у тому числі сучасної України, у світове господарство викликає перетворення частини грошового капіталу з національних грошей в іноземну валюту й навпаки. Це відбувається при міжнародних валютних, розрахункових і кредитно-фінансових операціях. У міру розвитку зовнішньоекономічних зв'язків була створена валютна система — державно-правова форма організації валютних відносин, регульована національним законодавством або міждержавною угодою.
Спочатку зложилася національна валютна система. Її характеризують: національна валюта; умови її конвертованості, тобто обміну на іноземні валюти; режим валютного паритету - співвідношення між двома валютами; режим валютного курсу (фіксован, що плаває в певних межах; наявність або відсутність валютних обмежень. У міру розвитку світових господарських зв'язків створена світова валютна система, яка переслідує глобальні цілі світового співтовариства й покликано забезпечити інтереси країнаучасниць, має особливий механізм регулювання й функціонування. У результаті тривалого історичного розвитку зложилися наступні її основні елементи: функціональні форми світових грошей; регламентація умов конвертованості валют; уніфікація режиму валютних паритетів і валютних курсів; регламентація обсягу валютних; регламентація складу компонентів міжнародної валютної ліквідності; уніфікація правил використання міжнародних кредитних коштів обігу (векселів, чеків і ін. ) і форм міжнародних розрахунків; режими світових валютних ринків і ринків золота. Особливості й стабільність світової валютної системи залежать від ступеня відповідності принципів побудови її структури принципам побудови структури світового господарства, розміщенню чинностей на світовій арені й інтересам провідних країн. При невідповідності цих принципів періодично виникає криза світової валютної системи, що завершується її розвалом і створенням нової валютної системи.
Перша світова валютна система була заснована на золотомонетному стандарті і юридично оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції провідних країн в 1867 г. Валютна криза, що вибухнула в період першої світової війни й після неї, завершився створенням другої світової валютної системи, оформленої угодою країн на Генуэзской
міжнародної економічної конференції ( 1922 р. ). Генуэзская валютна система, як і грошова система 30 країн, була заснована на золотоедевізному стандарті. Девізу - іноземна валюта в будь-якій формі.
Notice: Undefined variable: n in /var/www/admin/data/www/studik.lviv.ua/templates/default/template.php on line 112
|
